ВІДДАЙ ЛЮДИНІ КРИХІТКУ СЕБЕ, ЗА ЦЕ ДУША НАПОВНЮЄТЬСЯ СВІТЛОМ
Ми ці слова Ліни Костенко знаємо і розуміємо до найбільших глибин, і щасливі, що наша робота завжди багата на такі можливості віддавати. Коли «Нива Переяславщини» будує реабілітаційний центр для ветеранів чи бомбосховище для діточок, чи рятує родину від негоди, — це відчуття завжди надихає. Бо ти причетний до якоїсь вищої вдячності цьому світу, до доброчесності, бо хтось, кому Бог та батьки дарували силу та розум, можливості та завзяття, досяг багато в житті і може здобутим поділитися. І робить він це від щирої душі і з великою повагою до тих, кому дістається його поміч. А ми у тій роботі лише його руки, щоб із вдячністю передати його благість комусь іншому.
Так ми думаємо щоразу, коли вже понад шість років несемо «Пакунки добра» від мецената, широкої душі людини – Олександра Мостіпана до людей у різних селах. Кожного разу, роблячи це, ростемо над собою, збагачуємось досвідом, набираємось натхнення і осягаємо науку життя, яка доступна тільки з літами. Коли ти часто лишаєшся на самоті, є час, аби подумати, не надаєш такого значення життєвій суєті і отримав знання, яких тебе багато літ навчало життя, то вже маєш чим ділитися, навіть якщо не надбав великих статків.
І ми готові ті одкровення слухати разом із таким же багатим на літа і досвід Анатолієм Єщенком, директором Благодійного фонду «Ниви Переяславщини».
Цього разу набиралися мудрості та наповнювались світлом у Старій Оржиці, що у Згурівській громаді, разом зі старостою Любов’ю Коваль, яка і сама вражає глибиною думки, особливим оптимістичним поглядом на життя та багатьма захопливими історіями про оржичан, яких трепетно любить.
Коли вона прийшла сюди головою у 2007 році, це було велике село, зараз лишилося всього 600 жителів.
Ганна Денисівна Шахрай живе сама, порядкує на кухні, заготовляє щавель на зиму, вирощує квіти й на життя не скаржиться. Каже, що старе-старе, а квітів хочеться, тож двір у неї — як віночок із квітів. Колись була дояркою і навіть депутатом обласної ради. А як збирали депутатів на зібрання, то це була ціла історія. Представники влади їхали й купували тканину, знімали мірки з обраних депутатів і шили «достойні» костюми в ательє, щоб людині було в чому їздити на засідання.
Євгенія Романівна Бойко — говірка й емоційна. На підході до її двору росте пахуча шипшина, вічний кущ, що пахне бабусиною хатою. Вона слухає новини і дякує за пакунок.
Ніна Григорівна Полоз саме набирає воду з криниці і навіть жартує, що погоджується на фотосесію. Без жартів жити складно. Вона — колишній сільський голова, від життя натерпілася чимало, але жагу до нього не втратила. Ми досі пам’ятаємо її вареники, якими вона колись нас пригощала. Так і тримає її на світі оптимізм.
Марія Миколаївна Топчій — у минулому вчителька математики, а 4 червня у неї ювілей — 80 років, тож колишні учні не забувають, «двері не зачиняються», вітають зі святом. Навіть журналістка зі згурівської газети приїжджала, допитувалася про життя.
Марія Миколаївна пропрацювала у школі 49 років, скільки учнів випустила — не рахувала, класи раніше були великі, навіть по кілька паралелей. Вона розповідає про свою пластикову мітлу як про засіб пересування — так вона казала своєму маленькому сусідові.
Про те, чому не успадкували доньки її ремесло, вона каже, що то нелегка робота: і ночі без сну, і сподівання, і багато любові. А без любові нічого не вийде!
Вона мріє дочекатися правнука, зятя з полону — кажуть, що його вже внесли у списки. І племінник зник безвісти… А головне — мріє дочекатися миру, ще й квіток півонії на дорогу дала. Так довго вони стояли, гріли душу, радували…
Ганна Костянтинівна Криворучко теж вчителька, початкових класів, чекає сина з війни. Каже, що гостей любить, рада гостям, дякує. Це тяжка ноша на старості — чекати сина з війни, та нашим матерям доводиться крізь це чекання проходити… Але все зможемо, витримаємо і переможемо!
Люди зі своїми великими і малими надіями дякують за підтримку. А ми віддали дарунки, наповнилися світлом та наснагою творити нові добрі справи! Дай, Боже, нам усім!