#25РАЗОМЗНИВОЮ МИХАЙЛО МАХАРАДЗЕ: КЕРІВНИК ПОВИНЕН БУТИ ПРИКЛАДОМ
"Грузія — серце Кавказу, Україна — душа Європи", — так твердить одне із грузинських прислів’їв, а ще грузини кажуть: "Там, де грузин стає левом, українець — орлом". Та воно і не дивно, бо у нас і у них багато спільного. І вони, і ми готові зустрічати гостей хлібом-сіллю, вони відкриті та щирі, як і ми, а ще віковічні гори дарують обом народам якусь внутрішню нескореність і прагнення свободи. І ворог у нас однаковий…
Самі грузини називають свою державу Сакартвело. Грузини про Україну знають, що українці — це найбільші друзі Грузії. Друзі за духом, брати за характером. Україна і Грузія — це дві країни, які історією, своїми світовідчуттями та очікуваннями від майбутнього нерозривно пов'язані одна з одною. Тому коли раптом життя занесе грузина до України, то тут він почувається як удома, швидко обростає родиною і друзями, народжує дітей і приносить із собою до України шматочок Сакартвело.
Так сталося із нашим героєм.
Маленький Міхо виріс там, де над тобою височіють снігові шапки гір, навіть коли в долині зеленіє трава, а вранішні тумани запросто можуть увійти у відчинене вікно. Ці осяйні вершини й стрімкі потоки гірських річок не лише залишаються в пам’яті назавжди, а й роблять твою душу відкритою до людей, дарують можливість легко відрізняти кривду від правди, як би вона не маскувалася.
Він народився 16 червня 1969 року у селі Хараула поблизу Батумі. Тут усе літо пас худобу: овець, кіз та корів на просторих зелених луках, тут досі міряє босими ногами землю його матуся, якій 96 років. Культ матері – то особлива історія для Грузії, її слово – закон, а вияв неповаги – ганьба для дитини. Тому Міхо звичаїв не порушував. Батьки працювали у місцевому колгоспі, вирощували тютюн. Дітей у родині було п’ятеро - чотири брати й сестра. Він любив дивитися з вершини гори на тумани, що клубочаться внизу. До школи було зовсім поруч, і коли уже лунав дзвінок, він встигав добігти. Але до шкільних обов’язків ставився серйозно. У старших класах класним керівником був старший брат, тому інакше не можна було. Він і досі викладає у школі математику.
Після закінчення школи поїхав навчатися до ветеринарного технікуму, думав пов’язати своє життя з ветеринарною медициною, але за два роки мобілізували до армії, а потому поїхав до Києва до армійського товариша. Так кілька разів з’їздив і лишився в Україні назавжди. Вже 35 років живе тут.
Кілька років займався вільною боротьбою, тренував товаришів. Одного разу на зупинці побачив яскраву україночку Оксанку, запропонував підвезти, та так вони й залишилися разом. На той час вона працювала у лікарні, за рік побралися, ще через рік народився син. Вони щасливо одружені вже 32 роки. Кілька років прожили у Києві, потім переїхали до села Переяславське. Оксана Григорівна також працювала на “Ниві” завідувачкою їдальнею 12 років.
А тут усі дороги вели на комбінат. Тут завідувачкою їдальні працювала теща, поверхом нижче жив директор ЕКХП, тому прийшов сюди слюсарем у ремонтний цех до Віталія Миколайовича Барабаша, тоді він працював головним механіком. У перший рік роботи перейшов на сушіння зерна і тепер уже 26 сезонів працює на елеваторі керівником.
За цей час змінилося все, але зміни були поступовими й легко ставали звичними. Там, де раніше росли чагарники, поступово з’являлися LAW, SATIG, склади, елеватори, «Олімпіада». Іншим стало обладнання і поступово формувався колектив. Незмінним залишалося тільки одне — відповідальне ставлення до роботи.
«Елеватор — це живий організм, який ніколи не зупиняється. Навіть ремонти відбуваються без зупинки, бо головне його призначення — відвантажувати збережене і доглянуте зерно на комбікормовий завод. Щотижня директор заводу надсилає замовлення, а елеваторники чітко, відповідно до нього, забезпечують сою, кукурудзу, ячмінь чи пшеницю. У точно вказаній кількості і у точно визначений час.
Загалом цю роботу виконує колектив із 12 осіб, деякі пропрацювали усе життя, інші прийшли нещодавно. У мене вимога тільки одна — працювати так, як я. Ти маєш знати свою роботу, керівник має бути прикладом в усьому. Час, звичайно, змінився: раніше ми вантажили 5–6 вагонів зерна, зараз вантажимо 27, і нам мало, хочеться робити швидше. Зараз просто зошит із ручкою змінили на комп'ютер», — каже Михайло Махарадзе.
26 років його роботи минули як один день, він так само поспішає на працю, знає кожен гвинтик і кожного працівника. Ніколи не припиняється його зв’язок з батьківщиною, але українська земля, родюча, багата, навіки полонила його серце. Він вирощує овочі, великий майстер з приготування шашлику, бо знає для нього головний інгредієнт, як і до всього, що робить, — любов!
Коли в Грузії збираються друзі, то перший тост завжди про мир, він хоче сказати його на нашому головному святі та переконаний, що воно настане дуже скоро, бо немає ворога, який може здолати свободу. І нехай так і буде!