Є МІСЦЯ, ДЕ НІЧОГО НЕ ТРЕБА ДОВОДИТИ
Для кожного із нас вони різні. Хтось занурюється у ранковий спокій моря і готовий пливти до знемоги, щоб залишити у воді накопичену втому. Тут немає дрес-коду і пишних шат, тут просто море, сонце і ти…
Комусь потрібна гірська свіжість, плавні вигини гір і рух до вершини, де ти просто піщинка Всесвіту.
А когось тягне додому, до батьків, де тебе завжди люблять, чекають будь-яким, пробачають за все, що зробив і що ще можеш зробити не так. Де люблять безумовною любов’ю і де нічого не треба доводити.
За сім років поїздок з «Пакунками добра» селами різних громад ми бачили чимало таких місць. Тут життя ніби уповільнюється, стишується його плин, розмиваються обриси і навіть думки перестають каруселями вертітися у твоїй голові. Тут знають тебе з діда-прадіда, розуміють, чим живеш, і приймають тебе втомленого, зболеного, розбитого чи піднесеного. Але і тут старі патріархальні закони уже перестають бути вічними.
Цього разу зі старостою села Василем Галушком та директором Благодійного фонду «Нива Переяславщини» Анатолієм Єшенком принесли пакунки у село Гостролуччя. Тут людей, до яких треба зайти, небагато, всього шестеро. Але вони особливі. Кожному з них за 90 років! Така собі «блакитна зона» на Київщині. А як так склалося, нам розповідає одна із наших добрих знайомих – Варвара Никифорівна Коваль.
«Село таке дивовижне, а люди у ньому живуть довго через те, що кажуть, у нас на кладовищі похований Святий чи Мученик, який став для села Янголом-охоронцем», – каже Варвара Никифорівна.
Починаємо подорож від будинку Віри Герасимівни Бухановської. Їй – 99! І 5-го грудня нас уже запросили на 100-літній ювілей, приїдемо обов’язково! Минулого року вона зустрічала нас надворі – воювала з непокірним виноградом. Нині уже вдома, цьогоріч на городі вже не поралася. За майже 100 років життя втомилися від праці руки і пів світу обходили ноги. Ну якщо не пів світу, то у Європі точно побували. У буремні роки Другої світової війни вона була вивезена до Німеччини. На фоні нинішніх звірств нашого північного сусіда її розповіді схожі на милі історії. Її другий господар – німецький бюргер, коли забрав до себе, то поставив колом своїх шестеро дітей і обійняв усіх разом. Мовляв, будеш мені як донька. Може, не так, як рідну дитину жалували, але навмисне не ображали. Навіть колись її возили до землячки-українки, щоб умовити не бити посуд із ненависті до німців, бо відправили б у концтабір і по всьому. Їй досі вчувається грюкіт табірних дерев’яних черевиків по бруківці, коли українців вели на роботу.
Тепер лишилися тільки спогади. Минулого року приїжджали працівники з Музею Голодомору, щоб розпитати, як то воно тоді було. Навіть фото бабусі зробили – портрет. Поруч із бабусею завжди донька, тепер вони помінялися місцями. Тепер донька доглядає за мамою, і тут точно місце, де нічого не треба доводити.
Федору Панасовичу Батуріну – 97 років. Нещодавно у нього був день народження, але діти не приїжджали; він віддав їм усе, що мав. І ми знову говорили на вічні теми спілкування літніх батьків із дорослими дітьми. І тут важливо освоїти інші,
незвичні ролі: тримати особисті кордони, прийняти автономію, батькам — визнати право дітей на власні помилки, відмовитися від гіперопіки та не маніпулювати провиною. Складне воно – життя, але так важливо, щоб у батьківському домі, навіть коли батьки дуже дорослі, твоє місце сили залишалося.
Уже коли виїжджали із села – заїхали на цвинтар. Тут, уквітчані прапорами, спочивають наші Герої – ті, хто поклав життя, щоб ми могли прийти у будинки літніх людей і поділитися добром і турботою. І подумалося, чи не про цих святих мучеників говорила Варвара Никифорівна, які бережуть Гостролуччя і дозволяють жити стареньким батькам.