У КОЖНОГО СВОЯ НЕВИДИМА БИТВА
Рання провесінь ще несміливо робить перші кроки Україною, ще льодові кучугури не вдалося розтопити слабкому весняному сонечку, але тишу ранку уже перерізає журавлиний ключ, відтинаючи зиму від весни.
А значить, ми пережили найважчу у своєму житті зиму! Прийде час і ми ще будемо розповідати онукам, як майстрували обігрівачі з окопних свічок та цеглин, як балкони ставали морозилками й сусіди всі разом смажили шашлики у дворах київських багатоповерхівок. А сьогодні сміливо можемо сказати, що плани ворога заморозити Україну, не вдалися. Але очікування від весни цьогоріч, як ніколи, тому і розмови про те, як ми вчергове витримали й вистояли.
А розповісти нам про своє життя-буття завжди є кому, бо вже майже шість років ми щомісячно заходимо у 175 будинків у різних селах п’яти громад, щоб принести Пакунок добра.
Цього разу шлях пролягав до села Вознесенське. Тут ми заходимо разом з директором Благодійного фонду «Нива Переяславщини» у супроводі Марії Мазурик до тринадцяти різних людей, щоб принести їм краплинку втіхи і набір продуктів. Село зустріло нас проталинами, слизькими доріжками та запахом справжньої весни.
Напевно і самі мешканці уже так скучили за роботою і поранням на вулиці, що виходили до хвірток та перепитували чи принесли ми вже разом з пакунками справжню весну. А що там казати, ми й самі втомилися від снігових кучугур та слизоти, тож раді старатися нести харчі з весною на додачу.
До нашого приїзду усі уже попереджені, так що зустрічають біля двору. Наша давня знайома Надія Миколаївна Тосенко радіє, що зима уже минула: «Ох же і лютувала та казилася вона у цьому році, дрова повипалювала, так і прагнула дістатися у кожну хату, але ми не пустили, ані зиму, ані смуток до хати, шкода тільки, що телевізор не витримав оцих знущань із відключеннями, тепер потрібен майстер, щоб настроїти». З цим обіцяли допомогти, а ми підсобили продуктами.
Далі на вигоні нас зустрічають дві сусідки Любов Федорівна Благодатна та Ганна Іванівна Скобла. Навіть песик Рижик прибіг по пакуночок. У однієї із наших підопічних - Любові Благодатної лишень вчора був ювілей – сімдесят років. Щиро вітаємо іменинницю, зичимо аби літа її стрічали на калиновому мості щастям, радістю, тихими вечорами, приємними бесідами та обдарували усілякими чеснотами, бо певно що людина на таке ім’я та прізвище цього заслуговує – Любов Благодатна! Яка то велика радість і дарунок долі – благодатна любов! Не одного вона витягла із ями суєти та зневіри та подарувала добро і щастя. Нехай же і наша іменинниця на виправдання свого прізвища має довгий вік, зігріті любов’ю дні та наповнені благодаттю роки.
Ми вклоняємося жертовності рідних, які багато років поспіль дбають про стареньких батьків і роблять це не вимагаючи нічого, але ми просимо у Бога терпіння і милості для них та їх родин. Тут таки донька Федора Яковича Богдановича нам розповіла про рудого песика, який має вісім кличок і відгукується на кожну. Його залишили дачники, коли поїхали до Києва. Це вона достойниця, що дбає про татуся.
Родина Кузнєцових, то не лишень наші знайомі, то майже друзі, бо якщо хтось поділився з тобою рослинкою і вона у тебе прижилася, – вважай ви уже одне ціле. Цьогорічна зима пройшлася зловісною своєю холоднечею і по саду. Троянди, там де не накриті, почорніли, навіть хвойники деякі підмерзли. А ще нам розповіли про особливий спосіб приготування Ковбасок «Мюнхенських», подякували за пакуночок і запевнили, що це суттєва допомога.
І тут подумалося, що у кожного з нас триває своя, невидима битва: з обставинами, горем, хворобами, проблемами, морозами, війною, це вічна битва за життя і відчуття себе людиною на цьому світі. І у ній кожен викладається на повну і дуже добре, коли хтось великий і благородний подасть тобі руку допомоги, тоді значно легше встояти. Тримаємось, весна близько!