ПРО СИЛУ ВЕЛИКОДНІХ ПОБАЖАНЬ
Великдень для українців не просто свято, це щось значно більше. Це спогади, як мама місила тісто та причиняла на паску, а нам малим не дозволялося галасувати та бігати й ми ту заборону сприймали, як належне, бо ж так народжувалася пасочка. А далі уже готову закосичену «тістовими» косами паску садили у піч і ми весь час думали, чи не ковтне та піч нашої пасочки. А потім тривожились, щоб паска не запала, щоб «шапочка» не з’їхала, бо тоді на родину чекає біда і хтось може померти. Але паска, як сонце, виринала із печі і такими пахощами наповнювала все, що аж памороки забивала і хотілося хоч краєчок відламати, та не можна, її до церкви готують
Як вибиралися для цього яйця, щоб були біленькі та гарні й складалися у кошик. Як перші такі тендітні весняні різьблені листочки та квіточки вранці у Великодню суботу збиралися дитячими рученятами, вишукувалися найкращі, бо вони мають лишить світлий слід на білих яйцях, зварених у цибулинні.
А трохи старшими у ніч перед Великоднем ішли до церкви, щоб підтримувати там вогонь, бо є така традиція – освітлювати шлях Великодню. Посеред темряви ночі наш вогник яскраво палахкотів до самого ранку, а перед сходом сонця церковний сторож брав на себе ті обов’язки, а ми замурзані, як сажотруси, бігли додому вдягатися у новенький святочний одяг, щоб уже іти до церкви з мамою.
А ще обов’язково на Великдень треба піти понести смаколики бабусі сусідці, бо Великдень має прийти до кожного, щоб великому і малому, веселому і сумному, одинокому й оточеному родичами подарувати надію на майбутнє.
І хоча у нашій пасці вчувається запах пороху, і часом вона солона від материнських сліз і пшениця для неї з українських ланів, над якими шуліками кружляють ворожі дрони, але той святий хліб провіщає Воскресіння Христа і Воскресіння України.
Маємо у це вірити, із цим жити та робити усе що можемо, щоб це справдилося.
З цією вірою ми несемо свої «Пакунки добра» у села, приходимо до хати одиноких людей, щоб подарувати радість очікування Великодня.
Цього разу з директором Благодійного фонду «Нива Переяславщини» Анатолієм Єшенком прямуємо до Нової Оржиці. Давно ми тут не були, скучили за усіма. А тут уже тривожні думки бродять по селу, що може пакунків уже і не буде. Зазвичай ми приходимо в останню п’ятницю місяця. Цього ж разу вирішили привезти Пакунки ближченько до Великодня, бо у них красуються духмяні пасочки. Ох і запах стояв у модульній їдальні, де їх акуратно складали у коробки. Кожного разу цю роботу виконує наша медсестра із водіями автобусів. Вони щойно привезли колег на роботу і допоки чекають інших завдань, разом допомагають пакувати. А взагалі у пакунках праця сотень людей: працівників «Ниви», які виробляють тушкованку, а ще тих, хто вирощує зернові, збирає, зберігає, переробляє на корм, вирощує тварин. А ще менеджери та водії, агрономи й різнороби.
Загалом у Новій Оржиці 13 наших підопічних. Донька Катерини Володимирівни Бреус каже, що насилу упросила маму, щоб пішла з городу, бо ж виполоти часник це дуже важливо, дарма, що потім «стрибає» тиск, але йому хіба якихось 84 роки то причина лишити часник не полотим? Певно, що ні. Внук Олег Пожарський після поранення вже майже два роки лікується за кордоном, то йому ж не легше?
Валентина Костянтинівна Крепець має 81 рік, дякує за Пакунок і припрошує попити компоту, каже, що днями буває нікого не бачить, годинами сидить чекає і ніхто не проходить, тому гостям дуже рада. Одна радість, коли приїжджає внук Тимур та співає «Червону калину».
Анастасія Павлівна та Ігор Олексійович Шаповалови – веселе подружжя, разом прожили 53 роки! Дідусь жартує, що у нього рік за три. А бабуся, що ще і часу не вистачає налюбуватись. Дякують і кажуть, що це приємно, коли не відчуваєш себе покинутими й непотрібними, особливо у таку скрутну хвилину.
Ми почули ще багато історій, почули купу побажань, а вони, висловлені щиро і захоплено, та ще й перед Великоднем, мають здатність здійснюватись. Головне, звичайно, про мир! Нехай бажання мільйонів українців здійсниться, Світлий Боже, допоможи нам! Господи сил, будь із нами!